Пам’ятаєте оте публічне й дуже впевнене від голови Благодійного фонду «Об’єднання» у відповідь на питання про статус і захист членів МПО — місцевої пожежної охорони — у Білозерській громаді:
“Питання підіймалося на різних рівнях. Але звідки ж вам про це знати?”
Ми вирішили дізнатися і написали офіційне звернення. Проте все виявилося набагато прозаїчніше.
Бо після тієї впевненої публічної заяви в офіційній відповіді раптом з’ясувалося, що адвокатування правового статусу, соціальних гарантій або нормативного врегулювання діяльності членів МПО не є окремим проєктним / операційним або статутним завданням фонду.
Також фонд повідомив, що не є суб’єктом, уповноваженим визначати правовий статус членів МПО, встановлювати соціальні гарантії, змінювати нормативно-правове регулювання або ухвалювати рішення щодо фінансування, оплати праці, страхування чи соціального захисту таких осіб.
Це все зрозуміло. Ми й не питали фонд, чи він є Кабінетом Міністрів, Верховною Радою, ДСНС або органом місцевого самоврядування.
Ми питали інше.
Якщо представники громадянського суспільства вже третій рік реалізують у громаді безпекові проєкти, збирають за одним столом владу, ДСНС, поліцію, донорів, партнерів і “релевантні” організації, то чому питання людей, які фактично забезпечують пожежну безпеку громади, не стало окремою і пріоритетною темою цих процесів?
Бо тоді виникає дуже просте питання: а що таке громадянське суспільство в цій логіці?
Просто виконавець проєктів? Організатор зустрічей? Посередник між донорами і владою?
Чи все ж таки той, хто має бачити проблеми громади, піднімати незручні питання, адвокатувати потреби людей і не чекати, поки хтось “уповноважений” сам згадає про їхні права, безпеку і гідність?
Якщо три роки говорити про громадську безпеку і при цьому питання МПО залишається не окремим напрямом, а “контекстним обговоренням” — то це не відповідь про відсутність повноважень.
Це відповідь про пріоритети.
У відповіді фонд зазначає, що тема безпеки, спроможності, залучення та підтримки людей, які беруть участь у забезпеченні пожежної безпеки на місцевому рівні, дійсно порушувалася в межах ширшої роботи фонду у сфері громадської безпеки.
Зокрема, фонд пише, що це обговорювалося:
🔶 на заходах Community Policing / «Синергія заради безпеки» у 2024–2025 роках;
🔶 у персональних робочих обговореннях із представниками військових адміністрацій;
🔶 у робочих комунікаціях із донорськими організаціями;
🔶 під час робочих зустрічей і професійних обговорень із представниками ДСНС.
Втім, варто зазначити очевидне: написати можна що завгодно. Папір усе стерпить. А от жодного документа, протоколу, дати, порядку денного, офіційної відповіді чи публічного результату — не надано.
Тож питання залишається відкритим: чи підіймалося це питання насправді як окрема і зафіксована тема, чи лише згадувалося між іншим у робочих розмовах, які ніхто не фіксував і за результатами яких ніхто не був зобов’язаний нічого змінювати?
Більше того, фонд сам зазначає, що такі обговорення мали робочий, консультаційний та контекстний характер і не були окремою адвокаційною кампанією щодо зміни статусу МПО.
Тобто в публічному коментарі це звучало як сильний аргумент: “ми це питання підіймали на різних рівнях, просто ви не знаєте”.
А в офіційній відповіді це вже виглядає значно скромніше: питання згадувалося в межах ширшої теми громадської безпеки, але окремим напрямом адвокаційної роботи фонду не було.
Три роки безпекових проєктів у громаді. Третій проєкт. Зустрічі, робочі групи, консультації, донори, партнери, поліція, ДСНС, військова адміністрація.
І після всього цього питання пожежників / членів МПО досі не є окремою темою, не є пріоритетним напрямом і не має зрозумілого публічного результату?
Тоді навіщо ці безпекові проєкти? Щоб що?
Щоб говорити про громадську безпеку без людей, які цю безпеку фактично забезпечують?
І це особливо показово, якщо згадати, що на початку цих безпекових процесів у 2023 році людей у громадах запитували про їхні потреби, ідеї та ініціативи. Тоді це виглядало як спроба почути громаду.
Але якщо після опитувань, зустрічей, проєктів і трьох років роботи питання пожежників / членів МПО так і залишилося не окремою темою, а лише “контекстним обговоренням” у ширшій рамці громадської безпеки, тоді виникає просте питання: для чого тоді все це запитували? Щоб справді почути людей — чи щоб потім сформувати проєктну рамку без реального впливу громади на пріоритети?
Бо якщо людина з громади ставить питання про статус і захист пожежників / членів МПО, її не треба публічно знецінювати фразами “звідки ж вам знати” і “беріть відповідальність на себе”.
Можна просто чесно відповісти:
🔶 так, це питання важливе;
🔶 так, ми його обговорювали в межах ширших
безпекових процесів;
🔶 ні, окремої адвокаційної кампанії з цього
питання ми не вели;
🔶 ні, конкретних рішень щодо статусу чи соціальних
гарантій ми не ухвалювали, бо це не наші повноваження;
🔶 так, ми готові разом думати, що робити далі.
Але замість цього спочатку була публічна зверхність, знецінення діяльності людини й організації, яка поставила питання, а потім — дуже обережна офіційна відповідь із великою кількістю пояснень, чому фонд не може надати повний перелік документів, внутрішніх комунікацій, донорського листування та матеріалів зустрічей. Окремо показовою є відповідь щодо кола учасників безпекових зустрічей.
Фонд повідомив, що в прифронтових громадах коло учасників таких зустрічей часто визначається або погоджується з військовими адміністраціями / органами місцевого самоврядування, а сам фонд може запрошувати до участі організації, волонтерські ініціативи, експертів чи активних мешканців у межах наявної у фонду інформації про їхню діяльність і релевантність до теми зустрічі.
І тут виникає ще одне принципове питання.
Якщо коло учасників “громадської” безпекової зустрічі визначається або погоджується з військовою адміністрацією чи органом місцевого самоврядування, то чи можемо ми говорити про справді відкрите залучення громади?
Громадська участь не може залежати від того, кого влада або наближені до неї структури вважають достатньо “релевантним” для розмови. Вона потребує зрозумілого, відкритого і рівного механізму долучення для тих, кого ці рішення стосуються.
І тут відповідь фонду суперечить сама собі.
З одного боку — фонд фасилітує діалог, збирає за одним столом представників влади, військової адміністрації, ДСНС, поліції, донорів, партнерів і “релевантні” організації.
З іншого — фонд нібито ні на що не впливає, нічого не вирішує і просто модерує процес.
Але якщо ви три роки збираєте за одним столом представників влади, ДСНС, поліції, донорів, партнерів і організації, які самі визначаєте як “релевантні”, і при цьому, за нашою інформацією, жодного разу не запросили туди членів МПО — людей, про чию безпеку ніби й ведеться розмова, — то що саме ви фасилітували?
Чий діалог? Про чию безпеку?
І тут виникає ще один важливий пласт питань — уже не лише про МПО, а про саму логіку відбору учасників.
Бо у відповіді фонду з’являються дуже зручні, але водночас дуже розмиті слова: “релевантність”, “наявна інформація про діяльність”.
Але хто саме визначає цю “релевантність”? За якими критеріями? Хто вирішує, чия діяльність достатньо помітна, достатньо важлива і достатньо “дієва”, щоб людину або організацію запросили до розмови про безпеку громади?
Коли такі критерії не є відкритими й зрозумілими, вони починають працювати як фільтр доступу до столу. Одні потрапляють у процес, бо їх уже знають, бачать або вважають “релевантними”. Інші залишаються поза ним — навіть якщо саме їх ці рішення стосуються, і навіть якщо саме їхній досвід мав би бути почутий першим.
Поділ громади на “релевантних” і “нерелевантних”, “дієвих” і недостатньо видимих одразу створює ієрархію: хтось має право говорити, а хтось має чекати, поки його помітять.
І тоді знову постає питання: де в цьому процесі сама громада? Де відкритий механізм участі? Де представники МПО, волонтерські осередки, родини людей, які фактично забезпечують безпеку, активні мешканці, які не входять у коло “відомих” організацій?
І от тут якраз і губиться громада. Бо складається враження, що логіка така: зайти в громаду, зібрати “потрібних” людей, зайняти місце біля донорського ресурсу, провести заходи, відзвітувати — і побігти далі. А люди мають споглядати, дякувати і не ставити незручних питань.
Бо питання — це вже “маніпуляція”. А спроба громади зрозуміти, що реально змінилося для людей, — це вже, мабуть, напад на тих, хто “діє”.
І саме тому ми продовжуємо серію «Відновлення без громади». Наступний матеріал буде про фото з безпекової зустрічі: хто саме був за столом, кого там представляли і де в цьому процесі була сама громада.
Бо громадська безпека не може будуватися лише через зустрічі, звіти, проєкти й “релевантних” учасників.
Громадська безпека починається з людей. І з готовності відповідати їм по суті — без зверхності, без знецінення і без “звідки ж вам знати”.
