Життя між рядків: історія декількох поколінь, яку не видно за сухими цифрами архівів

 

​Сьогодні на «Платформі пам'яті» особлива історія. Нею поділилася онука репресованого чоловіка, жителя села Кізомис у Херсонській області, чия доля стала віддзеркаленням трагедії всього українського села. Це розповідь про те, як кілька речень у офіційній книзі реабілітованих насправді приховують у собі десятиліття страху, боротьби та незламності цілого роду. 

​Це історія не лише про репресії. Це історія про зраду, про силу громади і про життя, яке було зламане не вироком, а самою системою, у якій жили люди.

​Слова онуки: «В Кизимисі, після революції відкрилася артель риболовна. І люди почали жити более зажиточно. Самі великі маєтки після пана Кашпера — це були Єфремові. У них була мельниця. І другі — Логвиненки. Така фамілія. Це так говорив дід». 

​Це був час, коли громада ще трималася разом, а церква залишалася центром життя. 

​Саме в цей період радянська влада розгорнула кампанію вилучення церковних цінностей. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років по всій території СРСР почали масово знімати церковні дзвони і передавати їх на переплавку. Формально це пояснювали потребами індустріалізації, але для громад це означало втрату не лише майна — це було руйнування звичного світу, символічне “замовкання” церкви. 

​Коли така вказівка дійшла до Кізомиса — громада не погодилася. Люди почали збирати гроші на ремонт церкви, щоб врятувати дзвони. Дзвони не здали. Очолив цей збір Петро Федорович Поліваров (1896 р.н.). Писар сільської ради, грамотний, освічений, віруючий, той, кому довіряли. Його згадують як високого, вродливого чоловіка — голубоокого, кучерявого. ​

Слова онуки: «А дід мій після революції був писарьом сільської ради, ну, як секретар. Грамотний був. І замість того, щоб колокола здати на переплавку — тоді була вказівка зверху — кизимчани начали збирати гроші, і дід очолив збір на ремонт церкви. Колокола ніхто не скидував, а зберегли і зробили ремонт. Вони його не доробили. Ну, там історія з грошима тоже дуже цікава».

​Саме цей спротив став частиною подій, після яких почалися репресії. Одним із перших постраждав священник — молдованин Дмитро Констянтинович Балуца. Його заарештували у 1935 році за звинуваченням у “контрреволюційній агітації”. У документах зазначено, що справа була припинена і до суду він не дійшов. Але далі — жодної інформації. Немає даних про звільнення. Немає даних про подальшу долю. Водночас у пам’яті жителів села збереглося інше — що його розстріляли. 

​Слова онуки: «Його (діда прим.ред.) не розстріляли, а піп Балуца — молдован був, у селі піп, у цьому храмі — в 35-му році його розстріляли, а діда забрали». 

​Ця розбіжність між документом і пам’яттю не є випадковою. У 1930-х роках частина рішень не фіксувалася відкрито або не відображалася у тих формулюваннях, які згодом потрапили до архівних збірників. Хоча в архівних картках зазначено, що справу припинили, народна пам’ять зафіксувала інше: священника розстріляли. Ця розбіжність між папером і реальністю була звичною для тих років — система вміла замітати сліди. Правда не зникла, її просто не записували. 

Фото із науково - документальної серії книг

 "Реабілітовані історією" Херсонська обл.

Про реабілітованого Балуцу Д.К.

​Між арештом священника та арештом Петра Поліварова минуло два роки. І в цих роках криється найболючіша частина історії — зрада односельців. 

​Люди помстилися Петру Федоровичу. Ті, хто мав відношення до зібраних на церкву грошей, просто не захотіли їх повертати. Багато людей, як і сам Петро Федорович, тоді ходили забирати зібрані громадою кошти, але замість справедливості громада отримала доноси. Люди взяли гроші, які збирали на церкву, не віддали їх, а на діда написали донос. 

​Можна зробити припущення, що якщо священника розстріляли за нездачу дзвонів, то Поліварова могли і не чіпати, аби не донос. Саме тому їх арешти у часі розділені.

 ​У документах це виглядає як “зв’язки з релігійною громадою, виступав проти закриття церкви” і “антирадянська агітація”. Але за цими словами стоїть реальне життя громади, яка намагалася зберегти церкву. 

​Слова онуки: «Потім ті люди помстилися моєму діду, написали на нього донос за те, що в нього связь за границей — стаття. І вторая стаття в нього була за те, що він був набожна людина і збирали гроші на ремонт церкви, не виконали вказівку влади». 

​У його справі окремим звинуваченням звучить “зв’язок із закордоном”. У ті роки це було одне з найнебезпечніших формулювань. Будь-який контакт із іншими країнами викликав підозру. Навіть лист із-за кордону міг стати причиною переслідування. Люди боялися таких листів. У Петра Федоровича такий “зв’язок” був. Його рідна сестра, Саклета, поїхала до Болгарії. 

​Слова онуки: «сестра була Саклета у діда. Рідна сестра. І під парусами — вона виїхала в Болгарію. Приїжджав жених, парубок. Вони познайомились, і він приїжджав сюда на свєданія до неї. І під парусами вона з ним, ну, по її згоді, виїхала в Болгарію. І там вона і жила довгий час. І діти там. Діти потім приїжджали. Син був капітан корабля, приїжджав в Одесу. Наші всі родичі їздили туди на зустрічі з ним. Подарки нам передавали. Мені дісталася рубашка загранична, красива дуже. От я ще це пам’ятаю, ту рубашку. Связь за границей, бо сестра Саклета писала, йому пісьма приходили із заграниці». 

​Страх перед цим «зв'язком» залишився в родині на десятиліття. Син Петра Федоровича, Андрій, не їздив на зустрічі до Одеси, коли туди приїжджав його двоюрідний брат (син сестри Саклети)— капітан корабля із Болгарії. Він боявся. Не тому, що не хотів. А тому, що не міг. Страх залишався сильнішим. Бо “зв’язок із закордоном” у радянській системі не був разовим звинуваченням — це була характеристика, яка могла тягнутися за людиною все життя. 

​Його забрали вночі. Приїхав “чорний воронок”. Це було 22 вересня 1937 року. Це був наступний день після великого християнського свята – Різдва Пресвятої Богородиці. 

​Слова онуки про «чорний воронок»: ««Воронок – це така машина чорна. Приїжджала і забирали людей по ночам. Приїжджають вночі, забирають людину, і все, і нема. Приїхали, забрали, мовчки. Забрали і на розбірательство. По тим бумагам».

​У ті роки долі людей часто вирішували так звані “трійки” — позасудові органи в системі НКВС, які виносили вироки без повноцінного розгляду справ. Саме через такі механізми тисячі людей отримували строки або втрачали життя. 

​Вирок «трійки» — 10 років виправно-трудових таборів. Звинувачення було стандартним для «трійок» НКВС. Були сформульовані сухо, але за ними ховалася вся правда про опір громади: антирадянська агітація, зв'язки з релігійною громадою та виступ проти закриття церкви. Окремим пунктом йшла зустріч із родичем із Болгарії. У ті часи це часто називали «десять років без права листування».

Фото із науково - документальної серії книг

 "Реабілітовані історією" Херсонська обл.

Про реабілітованого Поліварова П.Ф.

​ У родині також збереглося пояснення, що його могли не розстріляти через походження — він не мав так званого “західного” коріння. Але це — одна з версій, яка передавалася в родині.

​Його відправили далеко — на будівництво Комсомольська-на-Амурі. Для багатьох це ставало смертним вироком, але Петро Федорович повернувся. У таборах Петро працював кухарем, що й допомогло йому вижити фізично. 

​Слова онуки: «І чорний воронок приїхав, забрав діда Петра Федоровича. І він строїв Комсомольськ-на-Амурі. Там він був поваром, тому вижив. Но діда не розстріляли тільки тому, що у нього не було западной крови. Ну, він не західний був. Наш рід був переселений при Єкатерині II. Це вже пра-дід мій із Сибіру, як каторжний, як бунтарь. Його називали в селі “дід сибіряк”. У нього була баба Маруська маненька. І коли дід накосе комиша, тягне на гору, то баба сідала на комиш і їхала на комишу. Дід був настільки сильний, здоровий — витягував і комиш, і бабу на гору». 

У родинній пам’яті збереглася ще одна деталь, яка додає цій історії глибини. Батька Петра Федоровича в селі називали «сибіряком» і «бунтарем».

Точних пояснень, чому саме так — у родині не залишилося. Але в ХІХ столітті слово «сибіряк» часто означало не місце народження, а досвід — людину, яка пройшла через Сибір, найчастіше через заслання. Саме туди Російська імперія висилала тих, хто не вписувався в систему: за непокору, участь у виступах або просто за «неблагонадійність».

Тому цілком можливо, що за цим родинним означенням стоїть історія спротиву, яка не збереглася в документах, але залишилася в словах. Не як факт із архіву — а як пам’ять про характер. Про людину, яка не підкорилася.

І ця пам’ять, передана через покоління, звучить сьогодні особливо точно — як передісторія долі, яка повторилася вже в іншому часі. І, можливо, не випадково. 

​Він повернувся. Але повернувся вже іншою людиною. 

Табори змінили його назавжди.

“Як не в собі був… дуже тяжке там життя було. Здоров'я було підірване” 

- згадують рідні. 

​Здоров’я було підірване, а життя — вкрадене. Свідомість змінена. Це було вже не те життя, яке можна прожити заново. Він помер у 1961 році. І це була історія людини, яка фактично не встигла прожити своє життя. 

​Поки його не було — життя трималося на ній. 

Поки Петро був у таборах, життя родини трималося на його дружині — Наталії (Поліварова Наталія Антонівна). Невисока, рудоволоса, невтомна, вона мала силу, яка дивувала навіть чоловіків. Не можна сказати, що гарна — так про неї говорили. Але вона була дуже харизматична, душа компанії. Могла так веселити, що всі роти відкривали. 

​Слова онуки: «Вона була маненька, руденька... Але така була, що з копійки робила рубель. І харизматична дуже — як почне розказувати чи веселити, то всі слухали, роти повідкривавши. Вона хазяйка була неймовірна». 

 Фото із сімейного архіву родини

 Поліварових, на фото Наталія Антонівна Поліварова

​Вона залишилася сама з трьома дітьми. І мусила вижити. Щоб прогодувати дітей, вона йшла на найважчу роботу. Пішла працювати до рибалок. Тягала невод разом із чоловіками. Потім брала рибу і несла її пішки до Херсона. Дві корзини через плечі. Йшла вночі, щоб зранку бути на базарі. Дорогою могла лягти просто в траві, поспати трохи — і йти далі. Продавала рибу, купляла господарчі товари і назад пішки у село, де знову їх продавала. Про неї казали: “вона з копійки робить рубель”. Вона була неграмотна, але рахувала миттєво. 

​Її сила виявлялася не лише у важкій праці, а й у вмінні створювати затишок навіть у найтяжчі часи. Маючи досвід роботи на панській кухні, жінка Наташа готувала надзвичайно смачно, а дім тримала так, ніби й не було ніяких репресій. 

 Символом її незламності була ідеальна чистота: накрохмалена біла постіль з охайними латочками та пахощі домашньої їжі завжди наповнювали оселю. 

​

Слова онуки про побут: «Оце долівка змазана глиною. Глина, солома. І обов'язково рогоза повинна бути накошена, свіженька, постелена. Вмісто рядюшок лежала рогоза, пахла, так затишно ставало. Я це так пам'ятаю. І це так в одну сторону стелить, щоб не туди-сюди. І ногами, щоб не зачіпати.Чистота була неймовірна. А голубці які вона робила! Вона ж у панів на кухні працювала, то знала толк у їжі. Навіть коли нічого не було, вона вмудрялася так приготувати, що запах на всю хату стояв. І постіль — біла-біла, накрохмалена, і нічого, що в латках, зате чиста, виглажена та накрохмалена». 

​Вона не просто виживала, а зберігала людську гідність і тепло дому. 

Вона витягнула дітей. 

Дочекалася його повернення. 

​Справедливість, бодай на папері, наздогнала цю історію лише у 1960 році, коли президія Херсонського обласного суду визнала: Петро Поліваров був невинним. 

​Слова онуки: «Реабілітірували його після смерті Сталіна. І баба Наташка получала пенсію по реабілітації пожизненно за нього». 

​Потім в роки перестройки та гласності в архівах знайшлися документи, а згодом світ побачила книга «По ком звонят колокола». В цій книзі є стаття під назвою «Без вины виноватый» — вона присвячена саме йому, Петру Поліварову. 

​Лише через багато років, переглядаючи архівні документи, родина змогла відкрито підтвердити свою версію про тих, хто написав донос і здав їхнього діда. 

Слова онуки: «Це я знаю від того, що мені Володимир Мілецький подарив книгу. Він сказав: “Прийдіть, я про нього книжку дам”. Книжка архівна, називається “По ком звонят колокола”. А стаття називалася “Без вини виноватый”. Це про мого діда».

(Володимир Мілецький - відомий бібліофіл, до повномаштабного вторгнення його колекція налічувала близько 7 тис. примірників - від.ред.)

​Ця історія почалася з одного доносу. Але наслідки цього рішення вийшли далеко за межі однієї долі. У книзі реабілітованих про цю трагедію лише кілька сухих речень: дата арешту, стаття, вирок. Але насправді за цими декількома реченнями — життя декількох поколінь, яке неможливо вмістити у формальний звіт. 

​Ця історія — про силу громади, яка у такі непрості часи чинила опір, і про пам'ять, як планомірно «зачищався» актив громади. Це також історія репресованого українського села, що система намагалася стерти, але не змогла. 

​Запрошуємо вас поділитися своєю історією. Кожна розповідь оживляє сухі архівні факти та дає можливість відчути всю глибину пережитих подій. Свою історію можна залишити тут.

​Також оголошуємо про пошук книги «По ком звонят колокола» для нашого Архіву та Платформи пам'яті, будемо вдячні за допомогу у пошуках. 

​Залишаємо посилання на книги реабілітованих — подивіться, пошукайте, можливо, ви також знайдете там імена своїх близьких і зможете розповісти історію, яку не видно за двома реченнями офіційного документа. 

Частина 1 - Науково - документальна серія книг "Реабілітовані історією" Херсонська обл.

Частина 2 - Науково - документальна серія книг "Реабілітовані історією" Херсонська обл.

​Приєднуйтесь до нашої спільноти. Ми робимо історію живою пам'яттю.